Євангельська тематика підготовчих неділь до Великого Посту, як духовно – моральна школа християн

 

“Від Отцевої  слави Твоєї я віддлився безумно, в безчесті розтратиши багатство, якке Ти передав мені. Тим-то голосом блудного взиваю до Тебе: згрішив я перед Тобою, Отче Щедрий, прийми мене в покаянні і вчини мене одним із найманців Твоїх.” (кондак, глас 3, неділя блудного сина)

Задовго до початку Посту Церква звіщає нам про нього і кличе розпочати приготування. До кожної з важливих подій церковного річного кола, до основних свят, Посту, Церква готує нас — передсвяттями або підготовчими тижнями: це характерна особливість православної літургійної традиції. Чому? Тому що Церква має глибоке психологічне прозріння людської природи. Знаючи недостатню зосередженість і жахливу “світськість” нашого життя, Церква відає і нашу нездібність швидко змінитися, перейти від одного духовного переживання до іншого. Тому задовго до початку справжнього подвигу Посту Церква звертає увагу на його важливість і закликає до розмислення про його значення. До початку реального подвигу Посту нам пояснюється його значення. Приготування триває впродовж п’ятьох тижнів, що передують Постові, і кожне з недільних євангельських читань присвячене одній із головних умов покаяння.

Перше провіщення Посту чуємо ми в недільному Євангелії про Закхея (Лк. 19,1-10). Це історія чоловіка, що був надто малого зросту, аби побачити Ісуса, але таке велике мав він бажання побачити Його, що заліз заради цього на дерево. Ісус відповів на його бажання і зайшов у дім чоловіка. Така перша тема, що говорить про бажання. Людина йде за своїм бажанням. Можна навіть ствердити, що людина сама є бажанням, і ця головна психологічна правда про людську природу визнається в Євангелії: “Де скарб ваш, — мовить Христос, — там буде й серце ваше!” (Лк. 12,34). Сильне бажання перемагає природну обмеженість людини. Коли вона пристрасно чого-небудь хоче, то звершує таке, на що “нормально” вона нездатна. Будучи “малим на зріст”, Закхей сам себе перевищив. Тому питання лише в тому, чи вірне бажання людини, спрямоване воно до доброї мети, чи, за словами екзистенціаліста атеїста Жана Поля Сартра, людина — “даремна пристрасть”.

Бажання Закхея — вірне, добре, він хоче побачити Христа, наблизитися до Нього. У Закхеї ми знаходимо перший символ розкаяння, адже покаяння починається з того, що людина знову усвідомлює глибину будь-якого бажання: спрага, бажання Бога, Його справедливості, бажання справжнього життя. Закхей — “малий’, нікчемний, грішний і обмежений; і ось його бажання перевершує і перемагає все це. Він зусиллям привертає увагу Христа, приводить Його у свій дім.

Оце і є перший заклик Церкви: ми повинні бажати того справжнього, закладеного в самій глибині нашої душі, визнати спрагу Абсолютного, що присутнє в нас, усвідомлюємо ми це чи ні, і воно, коли ми відвертаємось і відриваємо своє бажання від Нього, перетворює нас і справді в “даремну пристрасть”. Та якщо достеменно глибоко, достатньо сильно бажаємо, Христос нам відповість.

 Друга неділя про митаря і фарисея. В євангельській притчі (Лк. 18,10-14) показано людину, цілком задоволену собою, яка гадає, що вона виконує “весь закон”, всі вимоги релігії. Цей чоловік самовпевнений і пишається собою. Хоча насправді він викривлює і не розуміє сенсу вимог релігії. Він дозирає в них лише виконання зовнішніх обрядів і оцінює своє благочестя залежно від суми грошей, які він жертвує на храм. Митар, навпаки, принижує себе, і його смиренність виправдовує його перед Богом. Якщо ж існує насправді моральна якість, на котру нині зовсім не зважають і навіть заперечують, то це саме смиренність. Культура, цивілізація, в середовищі, якої ми постійно перебуваємо, пробуджує в нас почуття гордості, зарозумілості, самовиправдання. Вона побудована на тому, що мовляв людина здатна досягти всього самотужки, і навіть вбачає у Богові Того, хто винагороджує, якби платить людині за її досягнення і добрі справи. Смиренність, покора — як властивість особиста чи спільна, етнічна чи національна — числиться ознакою слабкості, не гідної справжньої людини. Та навіть у церквах наших хіба не видно того ж фарисейського духу? Хіба не хочеться нам, щоб усяка наша пожертва, всяка “добра справа”, все, що ми робимо “для Церкви”, було визнано, поціновано, стало відомим?

Добре розмірковувати про смирення і про гордісь, коли це стосується когось, а не нас. А якщо мова піде про нас самих, ми станемо ніби безпорадними і немічними. Ох, як тяжко смирити себе! Тому – то  господь і похвалив митареве смирення, що той переміг сам себе.

То що ж таке смиренність? Відповідь на це запитання може видатися парадоксом, оскільки заснована на дивному твердженні: Господь Сам смиренний! Проте кожен, хто знає Бога, хто споглядає Його у Його творінні і в Його спасенних діяннях, розуміє, що смиренність — воістину божественна властивість, сама суть і сяйво тієї Слави, що нею, як співаємо за Божественною літургією, сповнені небо і земля. В нашому людському розумінні ми схильні протиставляти славу і смиренність, вбачати в останньому якийсь гандж, недолік чи слабкість. За людськими поняттями лише наше невігластво чи брак знань можуть викликати в людині почуття покори. Сучасній людині, вихованій на суспільній гласності, самовпевненості, нескінченному самозвеличанні, майже неможливо пояснити і втлумачити, що в дійсності правдиво досконале, істинне, прекрасне і хороше є водночас природно смиренне, оскільки завдяки своїй довершеності воно не потребує публічності, зовнішньої слави, якоїсь пропаганди. Бог смиренний тому, що Він досконалий; Його покора і є Його славою і джерелом усього достеменно прекрасного, високого, джерелом добра і досконалості, і кожен, хто наближується до Бога і впізнає Його, відразу прилучається до божественної покори і її краси. Саме через свою покору Діва Марія, Мати Божа, стала радістю цілого світу, найвищим об’явленням краси на землі; те ж можна сказати і про всіх святих і про кожну людину в рідкісні хвилини її спіткання з Богом.

Як стати смиренним? Для християнина — відповідь проста: споглядати Христа, Втілену Божественну Смиренність, Того, що в Ньому Бог явив раз і назавжди всю славу Свою у покорі і всю покору Свою у славі. Христос сказав у ніч Своєї найвищої покори: “Тепер ось прославився Син Людський, і в Ньому прославився Бог” (Iн. 13,31). Смиренню навчаєшся, споглядаючи Христа, Котрий сказав: “Навчіться від мене, бо Я тихий і серцем покірливий” (Мф. 11,29). Врешті – решт смиренню вчишся, розмірюючи і порівнюючи кожне своє слово, кожен вчинок, все своє життя з Христом. Тому що без Нього справжня смиренність неможлива, тоді як у фарисея навіть віра стає гордістю; в своєму фарисейському шанолюбстві він вихваляється власне людськими, зовнішніми досягненнями.

Приготування до Посту розпочинається прощенням, молитвою про отримання смиренності, оскільки смиренність — це початок правдивого покаяння. Смиренність — насамперед і найбільше є відновленням, поверненням до істинного стану речей, до вірних понять. Покаяння отримує поживу від покори, і покоpa, висока божественна смиренність — це його плід і вершина. “Тікаймо від фарисейської зарозумілості (пишномовного багатослів’я) — говориться в кондаку цього дня, — і навчімося митаревої величі слів смиренних…”  Ми біля дверей покаяння, і в найурочистішу мить недільної Всеношної, після того як проголошено Воскресіння і явління Христа, “Воскресіння Христове бачивши”, вперше співаються тропарі, що будуть супроводжувати нас протягом усього Великого посту: “Покаяння відчини мені двері, Життєдавче, зранку бо лине дух мій до храму святого Твого, храм бо мій тілесний весь осквернений, але, як Щедрий, очисти благоутробною Твоєю милістю. На стежки спасіння настав мене, Богородице, бо плотськими гріхами осквернив душу мою і в лінощах все життя моє прожив, але Твоїми молитвами очисти мене від всякої скверни… Множество заподіяних мною гріхів лютих згадуючи, окаянний, жахаюся страшного дня судного, але, сподіваючись на милість милосердя Твого, як Давид, взиваю до Тебе помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милости.”

Великий грішник може швидше покаятися, ніж гордовита людина. Нам треба боятися гордості, як вогню, бо вона може на віки погубити наші душі. Найвищого ангела – Денницю – згубила гордість і зробила з нього диявола. Він був найближчим до Бога, а опинився на землі. Ісус Христос сказав : “я бачив сатану, що як блискавка, впав з неба” (Лк. 10,18). Притча про митаря і фарисея вчить нас смирення: “Всякий, хто підносится, принижений буде, а хто принижує себе, піднесется” (Лк. 18,14). У третю неділю, що готує нас до Великого Посту, ми слухаємо читання притчі про блудного сина (Лк. 15,11-32). У притчі і стихирах цього дня йдеться про покаяння людини, що повертається із самочинного вигнання. Нам оповідають про блудного (морально заблукалого) чоловіка, що пішов у “далеку країну” і там розтратив усе що мав. Далека країна! Це єдине визначення стану людини, яке маємо сприйняти і осягнути, коли наближаємося до Бога. Людина, котра цього ніколи на зазнала, бодай малою мірою, котра ніколи не відчула себе вигнаною від Бога, від справжнього життя, не збагне, в чому правда християнської віри. Людині, яка почувається вповні “удома” в цьому світі і жодного разу не пережила нестерпної туги за іншою Правдою, годі зрозуміти, що таке розкаяння.

Каяття нерідко перемінюється в тривіяльне, байдуже об’єктивне перечислення гріхів, як визнання своєї вини перед законним звинувачувальним актом. Сповідь і розрішення гріхів розглядаються як щось юридично законне. Однак не береться до уваги те істотне, без чого ні сповідь, ні розрішення гріхів не мають правдивого значення і сили. Це “щось” саме і є почуття віддалення від Бога, від радості спілкування з ним, від істинного життя, створеного і даного нам Богом. Ясна річ, не тяжко зізнатись на сповіді, що не дотримувався постів, проминав ранкові і вечірні молитви, гнівався. Та зовсім інше — раптом усвідомити, що я заплямував і розгубив свою духовну красу, що забрів далеко від свого правдивого життя, і щось найкоштовніше, чисте і прекрасне остаточно зламано в самій моїй життєвій сутності. І, попри все, тільки таке усвідомлення і є справжнім покаянням і разом з тим палким бажанням повернутися назад, знову віднайти загублений “дім”. Я отримав від Бога багаті дари: передусім — життя і можливість втішатися ним, наповнювати його значенням, любов’ю, знанням; а згодом — у Хрещенні — Нове Життя Самого Христа, дар Святого Духа, мир і радість Царства Небесного. Я отримав знання Бога і в ньому — знання всього сущого, силу і можливість стати одним із синів Божих. І все це я розгубив і продовжую далі губити не тільки у всіляких гріхах і заблудах, але й у найбільшому з-поміж усіх гріхів — втраті моєї любові до Бога, віддавши перевагу “країні далекій” перед найкращим домом Отця.

І коли я все пригадую, я знаходжу в собі і бажання, і силу для вороття: “…я повернуся до Щедрого Отця, зі сльозами волаючи: прийми мене, як одного із найманців Твоїх…”.

Життя блудних синів і дочок не завжди закінчується так щасливо, як у притчі господній про блудного сина. Нерідко ми бачимо зовсім інший кінець – повну загибель і нерозкаяність.

Але релігійне піднесення серед частини населення свідчить про те, що не все загинуло. Не будемо забувати, що Бог створив нас не для загибелі, і Син Божий прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких і ми. Ніхто не повинен впадати у відчай, бо, доки живе людина на світі, залишається надія на спасіння. Отець Небесний завжди готовий прийняти у Свої обійми грішну людину, яка визнає свої гріхи і кається в них. Чи не великою грішницею була преподобна Марія Єгипетська, але щиросердне покаяння і подвиг благочинний піднесли її до рівноангельської чистоти.

Господь не згадає і наші гріхи і поспішить нам назустріч, як вийшов люблячий євангельський батько назустріч своєму блудному сину, якщо усвідомимо свої провини і твердо вирішимо змінити своє життя.

Наступна неділя зветься м`ясопусна, оскільки протягом тижня після неї Церква приписує частковий піст, утримання від м`яса. Цей припис належить розглядати, беручи до уваги все сказане вище про значення приготування. Церква тепер вже завершує приготування до того подвигу, що його вона очікує від нас. Вона поступово вводить нас в початок цього подвигу, знаючи нашу нестійкість, передбачаючи нашу духовну слабкість.

Напередодні цього дня, у Суботу м`ясопусну, Церква творить загальне поминання померлих з надією воскресіння і життя вічного. Це, безперечно, винятково важливий день церковної молитви за тих вірних Церкви, що відійшли. Щоб зрозуміти значення і зв’язок посту й молитви за померлих, потрібно найперше пригадати, що християнство є релігією любові. Христос передав Своїм апостолам учення не про особисте, індивідуальне спасіння, але дав їм нову заповідь — “любіть один одного”. І додав: “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою”. Отже, любов є підвалиною, самим життям Церкви, котра, за словом Ігнатія Антіохійського, є “союзом віри й любові”, гріх же, навпаки, завжди є відсутністю любові, розділенням, роз’єднаністю, війною всіх проти всіх. Нове життя, дане Христом і передане нам Церквою, — це передусім життя-примирення, злучення воєдино розсіяних, відновлення любові, зруйнованої гріхом. Та чи під силу нам хоча б покласти початок поверненню до Бога, примиренню з Ним, якщо ми не навернемося до єдиної нової заповіді любові? В молитві за померлих Церква насамперед висловлює свою любов. Ми просимо Бога пам’ятати тих, кого поминаємо, а ми їх пам’ятаємо, бо любимо їх. Молячись за них, ми зустрічаємося з ними у Христі, Котрий — сама Любов і Котрий переміг смерть, цей найвищий ступень роз’єднання, розлуки. У Христі зникає різниця між живими і померлими, бо в Ньому усі живі. Він Сам є Життя, і це “Життя є світло людей” (Iн. 1,4). Люблячи Христа, ми любимо всіх, хто в Ньому; люблячи тих, хто в Ньому, ми любимо Христа; це – закон Церкви і прозоре пояснення її молитв за померлих. Дякуючи нашій любові до Христа і вони живі “у Христі”; отож помиляються, і гірко помиляються ті західні християни, котрі або тлумачать молитви за померлих як законні “заслуги” або “нагороди”, або взагалі відкидають їх, вважаючи даремними. Заупокійна служба у М’ясопусну суботу (Парастас) слугує за взірець для усіх інших служб поминань померлих і твориться також у другу, третю і четверту суботи Великого Посту.

Тема М’ясопусної неділі — знов-таки любов. Євангельське читання цього дня присвячене притчі Спасителя про Страшний Суд (Мф. 23,31-46). За яким законом буде Христос нас судити, коли настане цей день? Притча відповідає: за законом Любові, не лише з гуманітарної турботи про абстрактну справедливість щодо анонімних “бідних”, але й конкретної, особистої любові до людини, будь-якої, котра з волі Божої зустрінеться на нашому життєвому шляху. Це розрізнення дуже важливе, бо нині християни дедалі частіше схильні ототожнювати християнську любов з політичною, економічною і соціальною турботою про людей; інакше кажучи, вони підмінюють піклування про конкретну людину турботою про анонімних осіб, що належать, приміром, до такого-то класу, націй і т. ін. Ми не кажемо, що подібна турбота не потрібна. Зрозуміло, що християни, які беруть на себе відповідальність громадянську чи професійну, повинні турбуватися, в міру своїх можливостей і розуміння, про соціальне, громадянське життя, робити його більш справедливим, рівноправним і в основі людяним. Безперечно, всі ці уявлення мають християнське коріння і, вірогідно, спонукані християнством. Проте християнська любов як така — це все ж інше, і цю відмінність слід розуміти й обстоювати, якщо Церква мусить виконувати свою особливу, невід’ємну місію і не перемінюватися на якесь суспільне агентство, що ним вона ніколи не стане.

Християнська любов — це “неможлива можливість” розгледіти Христа в іншій людині, хто б то не був; в людині, котру Бог за своїм вічним і незбагненним промислом вирішив ввести в моє життя, бодай на кілька миттєвостей, не лише як привід для “доброго діла” або філантропічної вправи, але як початок вічного спілкування з Самим Богом. Насправді любов якраз і є тією таємничою силою, яка крізь все зовнішнє, випадкове в іншій людині — її вигляд, соціальне становище, етнічне походження, інтелектуальні здібності — досягає душі, єдиного особистого кореня людської істоти, частини Бога у ній. Бог любить кожну людину, оскільки Він один знає неоціненний і абсолютний скарб, душу, людську особистість, яку Він дарував кожній людині. Таким чином, християнська любов стає участю у цьому божественному віданні і даром божественної любові. Любов не буває безособовою, оскільки вона є якраз чудесним одкровенням особистості в окремій людині, особистого і єдиного посеред спільного, звичайного. Це одкровення того, що в ній гідне любові, що дане їй Богом.

В цьому сенсі християнська любов подеколи — протилежна суспільній діяльності, що з нею нерідко в наш час самі християни її ототожнюють. Для суспільного діяча об’єкт його любові не особа, а назагал людина, абстрагована одиниця, взята з не менш абстрагованого людства. Тоді як християнин любить людину, знаходячи в ній особистість. Там особа сприймається як людина, а тут — людина розглядається саме як особистість. Суспільного діяча не цікавить особа, він зазвичай жертвує нею заради “суспільного блага”. Може видатися, і не без підстави, що християнство вельми скептично ставиться до безособового “людства”, однак воно зраджує себе і чинить смертельний гріх кожного разу, коли нехтує піклуванням про окрему особистість і позбавляє її любові. Бачення суспільного активіста завжди футуристичне; він діє в ім’я справедливості, порядку, досягнення щасливого майбутнього. Християнство мало переймається картинами майбутнього, але всю силу свою спрямовує на теперішню мить, коли потрібно виявити любов. Обидва ці підходи не заперечують один одного, але їх не можна змішувати. Безсумнівно, християни є відповідальні за земне життя, і вони не можуть зректися цього. Діяльність суспільного активіста належить всеціло земному життю. Але мета християнської любові — поза межами земного існування. Вона сама собою — промінь, що виходить з Царства Божого; вона проникає і пересягає всі обмеження й умовності земного світу, адже її рушійна сила, як і мета, і завершення — в Богові. І ми відаємо, що єдина справжня, преображаюча перемога у цьому світі, котрий “у злі лежить”, це перемога любові. Правдива і вірна місія Церкви — нагадати людині про цю особисту любов і про покликання наповнювати грішний світ любов’ю.

Притча про Страшний Суд мовить про християнську любов. Не кожен з нас покликаний працювати для людства, але кожен отримав дар і благодать любові Христової. Ми знаємо, що всі люди потребують цієї особистої любові, визнання їхньої власно єдиної неповторної душі, в якій все творіння Боже відображається неповторно унікально. Нам також відомо, що у світі є хворі, голодні, яким було відмовлено в такій особистій любові. І врешті-решт ми знаємо, що яким би вузьким та обмеженим не було наше власне існування, на кожного з нас покладено відповідальність за якусь крихітну часточку Царства Небесного, саме завдяки тому, що ми маємо цей дар любові Христової. Таким чином, ми будемо судимі за те, чи взяли ми на себе цю відповідальність, виявили милосердну таку любов чи відмовили в ній. Бо “що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили” (Мф. 25,40). На Страшному Суді Божому зустрінуться милість і істина, правда і мир поцілуються. Любов Божа виявляється в тім, що Бог прощає гріхи через Ісуса Христа кожній людині, яка кається у своїх провинах. Він хоче щоб кожна людина спаслась. Господь сказав : “Того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть” (Ін. 6,37). Він закликає у Своє Царство кожну людину без винятку.

Якщо хтось не вірить у Страшний Суд і думає, що його не буде, він глибоко помиляється. Суд Божий відбудеться незалежно від того, вірять у нього люди чи не вірять. Як незнання закону у земному житті не звільняє злочинця від покарання, так і невіра у Суд Божий не означає, що ця невіруюча людина не отримає за своїми злими вчинками.  Перед всесвітнім потопом люди теж невірили Ною, що буде потоп. Але потоп прийшов у свій час, і гріховне людство загинуло. Так само було і з містами Содомом і Гоморрою.

Тепер всього кілька днів лишилося до початку Посту. Нарешті настає останній день, що його зазвичай називають Прощенною неділею, однак ми не повинні забувати його другу літургійну назву: Вигнання Адама із раю. Ця назва властиво підводить підсумок всьому приготуванню до Посту. Тепер ми знаємо, що людина була створена для життя в раю, для того, щоб пізнати Бога і спілкуватися з Ним. Гріх позбавив її цього блаженного життя, і існування людини на землі зробилось вигнанням. Христос, Спаситель світу, відчиняє двері раю кожному, хто йде за Ним, і Церква, показуючи нам красу Його Царства, перетворює наше життя у прощу до небесної вітчизни. Отже на початку Посту ми уподоблюємося до Адама.

Вигнаний був Адам з раю через споживу заборонену, тому й ридав, сидячи навпроти нього, стогнав жалібним голосом і промовляв… О, як постраждав я, окаянний: єдину заповідь владики порушив і позбувся всіх благ. Раю найсвятіший, що ради мене насаджений був і через Єву зачинений, моли Творця свого і мого Сотворителя, щоб сподобитися мені втішатись квітами твоїми, бо ж і Спаситель говорив: не хочу, щоб створіння Моє загинуло, але хочу, щоб воно спаслося і до пізнання істини дійшло, бо хто приходить до Мене, Я не вижену геть.

 Піст визволяє нас від уярмлення гріхом, від полону цього світу. Однак в євангельському читанні останньої неділі йдеться про умови цього визволення (Мф. 6,14-21). Перша умова — піст: відмовитися від вимог і примх нашої зіпсутої природи як чогось нормального; зробити зусилля для вивільнення духу від диктату плоті, матерії. Для того, щоб піст наш був правдивим, достеменним, він не повинен бути показним, лицемірним. Відтак мусимо пам’ятати: “щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в тайні” (Мф. 6,18). Друга умова посту — прощення; “Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець” (Мф. 6,15). Перемога гріха, головна ознака його панування у світі — це сварки, незгоди, відчуження, ненависть. Тому перший пролом у фортеці гріха — це прощення: повернення до єдності, згоди і любові. Променисте всепрощення Самого Бога просіяє між мною і моїм ворогом, коли я йому пробачу. Простити — це значить відкинути всі порахунки і розрахунки, віддавши їх Христові. Прощення — дійсне вторгнення Царства Небесного в грішний і спокривлений світ [50,с.17].

У Великому пості всі ми повинні очистити свої душі від накопичених гріхів. А для цього нам потрібно зі смиренням каятися, щиро молитися і просити Господа простити нам гріхи наші. Молитва не може бути почутою Богом, якщо в душі палають ненависть і злоба. Тому Христос Спаситель Попереджає таких богомольців. Він говорить: “Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій” (Мф. 5,23-24).

свящ. Назарій Белейко