Стрітення Господа нашого Ісуса Христа
Лк. 2:22-40
22 І коли настали дні очищення за законом Мойсеєвим, то принесли Його до Єрусалима, щоб поставити перед Господом, 23 як написано в законі Господньому, щоб усяка дитина чоловічої статі, яка розкриває утробу, була посвячена Господеві. 24 І щоб принести в жертву, як сказано в законі Господньому, дві горлиці або двоє голуб’ят. 25 Був тоді в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон. Він був муж праведний та благочестивий, що чекав утіхи Ізраїлевої, і Дух Святий був на ньому. 26 Йому було провіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього. 27 І був він приведений Духом у храм. І коли батьки принесли Немовля Ісуса, щоб зробити з Ним за законним звичаєм, 28 він взяв Його на руки, благословив Бога і сказав: 29 нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, 30 бо бачили очі мої спасіння Твоє, 31 яке Ти приготував перед лицем усіх народів, 32 світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля. 33 Йосиф же і Мати Його дивувалися сказаному про Нього. 34 І благословив їх Симеон і сказав Марії, Матері Його: ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, – 35 і Тобі Самій душу пройме меч, – щоб відкрилися помисли багатьох сердець. 36 Тут була й Анна-пророчиця, дочка Фануїлова, з коліна Асирова, яка досягла глибокої старості, проживши з чоловіком сім років від дівоцтва свого; 37 вдова вісімдесяти чотирьох років, яка не відходила від храму, постом і молитвою служачи день і ніч. 38 Прийшовши тієї години, вона славила Господа і говорила про Нього всім, хто чекав спасіння в Єрусалимі.
39 І коли виконали все за законом Господнім, повернулися до Галилеї, до міста свого Назарета. 40 Дитя зростало і міцніло духом, сповнюючись премудрости, і благодать Божа була на Ньому.
Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму , бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закінчення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: «Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм». Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці. При храмі, куди принесли Немовля та жертву за нього (двох голуб’ят) Йосип і Марія, жив старець Симеон, якому Духом Святим було обіцяно, що він не помре доти, поки своїми власними очима не побачить Спасителя.
Тут святий праведник Симеон і побачив маленького Христа, і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Месію, і йому відкрилася таємниця життя і смерті в явленні Богонемовляти. Тому цього дня у церкві правлять службу і під час літургії співають священні тексти: «Сьогодні Той, що колись був дав закон Мойсееві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами… Сьогодні Симеон бере на руки Г оспода слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці… Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном». Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: Стрітення Г осподнє прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Богоматері.
Стрітення започатковано в Єрусалимі у другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику , де називає його «40 днем після Богоявлення». Його святкування описує так: «Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві.
Також у храмах святять воду і свічки. Стрітенська свічка має особливу силу — захищає від грози та пожеж: коли розпочиналася гроза — свічки запалювали, щоб блискавка хати не спалила. Саме цю свічку дають людині в руки, коли вона йде в останню путь. Коли ж після служби приходили з церкви, «громничну» свічку запалювали — щоб весняна повінь не шкодила посівам, і щоб мороз дерева не побив. Від «громничної» свічки і саме свято подекуди називали Громницею.
тропар свята, глас 1.
Радуйся, благодатна Богородице Діво, бо з Тебе засяяло Сонце правди – Христос Бог наш, що просвічує сущих у темряві; веселися і ти, старче праведний, що прийняв у свої обійми Визволителя душ наших, Який дарує нам воскресіння
проповідь
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Кому з нас не доводилося іноді спостерігати зворушливу картину: який-небудь дуже старий, згорблений, укритий сивиною старець тримає дитя і ніжно пестить його тремтливими від старості руками. Тут ми бачимо поряд немов два протилежні полюси життя: початок одного і кінець іншого; дві життєві зорі: вранішню й вечірню, схід і захід, розквіт і в’янення. Коли ці протилежності існують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї уваги.
Та порівняйте сивого старця і дитя, і ця вражаюча різниця мимоволі впадає у вічі й викликає в душі тривожні почуaття та думки. Від одного вже віє холодом близької могили. Життєва сила, часом безрозсудно розтрачена за багато десятків років, уже ледве тліє і ось-ось погасне зовсім. А на його руках ворушиться маленька істота, теж безсила і слабка, але це безсилля майбутньої сили. У малюка все ще попереду, і з кожним днем він буде рости і все більше й більше розвиватися. Мимоволі думається: дідусю, колись і ти був дитям, життєрадісним і з нерозтраченим запасом прихованих у твоїй маленькій істоті сил. А що тепер з тобою сталося, і куди й на що пішли твої сили? І ти, чарівне дитя, будеш колись таким самим дряхлим старцем, якщо численні знегоди, що чекають на тебе попереду, не згублять тебе ще раніше, в розквіті сил!
Подібна група постала багато-багато років тому цього дня в єрусалимському храмі. З одного боку – старець Симеон, праведний і благочестивий, але дуже старий роками, з другого – Боже Немовля на його руках, утіха Ізраїлева, надія і спасіння всього світу. “Нині відпускаєш раба Твого… з миром” (Лк. 2, 29), – вимовляє Симеон, тобто тепер я побачив Того, Хто несе спасіння і мені, й усім людям, і я можу спокійно вмерти.
Чи не чується вам у цих словах іносказання і символічний зміст? Чи не здається вам, що Симеон – цей сивий старець – уособлює весь Старий Завіт? Багато років чекав Симеон, доки своїми очима не побачив Спасителя світу. Тисячоліттями чекав того самого і весь рід людський. І ось в особі Симеона стомлене людство зустрічає Того, Кого так довго очікувало. В словах “нині відпускаєш” чується немов остання, прощальна, передсмертна пісня, з якою Старий Завіт тепер сходить з історичної арени і передає Новому Завіту свої сподівання й бажання, які, нарешті, справдились. Тепер завдання Старого Завіту виконане. Він здійснив своє призначення з допомогою Закону, пророцтв та прообразів, він зберіг у людях віру в Месію, підготував їх до Його приходу – і нині з миром відходить у вічність. Старий Завіт поступається своїм місцем Новому Завіту, де буде царювати вже не Мойсей, а Христос; не Синайський закон, а Євангеліє; не криваві жертви, а животворче Таїнство святої Євхаристії.
А втім, праведний Симеон і сам по собі, крім алегоричних тлумачень, просто як людина, являє собою для нас багато повчального. Не слід забувати, що ця зустріч у храмі для нього особисто мала фатальне значення. Йому давно було обіцяно Духом Святим, що він не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер він Його побачив і, отже, повинен готуватися до смерті, яка вже не забариться. За таких обставин нелегко бути спокійним, зберегти спокій духу.
Наша природа інстинктивно сторониться смерті. Ми всі так її боїмося, що намагаємося про неї не думати. Вона, як кошмар, отруює нам усю радість життя, руйнує всі наші життєві плани. Нас так лякає темна холодна могила! На старість жадоба життя ще більше зростає. Деякі старці чіпляються за життя і тремтять за нього значно більше, ніж коли були юнаками.
Ніщо людське, звичайно, не було чуже і праведному Симеонові. А втім, з якою готовністю і навіть очевидною радістю зустрічає він смерть, що наближається!
“Нині відпускаєш раба Твого, Владико”, – молитовно звертається він до Бога. І ми виразно чуємо в цих словах не гіркоту передсмертної немочі, а поривання вдячних почуттів людини, якій після довгої заборони дозволено, нарешті, вмерти, і вона приймає цей дозвіл як особливу милість. Не треба зважати на те, що ця людина стара, і не в тому річ, що їй набридло життя. Чому ж Симеон радіє смерті?
В Євангелії про нього говориться, що він був праведний і благочестивий. Цим сказано все. Ось звідки – з цього внутрішнього джерела своєї душі, зі своєї ясної і чистої совісті – він черпав ту мужність, спокій і навіть радість, готовність, з якими він вітав наближення смерті. Справді, що йому ще лишалося на землі? Все можливе в межах людського життя Симеон уже здійснив. Чого ж йому страхатися смерті? Стиглий плід сам по собі падає з дерева, це закон природи. Коли учень успішно пройде весь курс навчання, йому вже більше нема чого робити в стінах школи. Це теж кожному зрозуміло.
А хіба наше життя на землі не є саме дозріванням для наступного вічного життя? Що таке наше життя, як не школа, де ми повинні пройти всю виховну підготовку, щоб бути потім гідними громадянами Царства Божого на небесах?
Очевидно, Симеон так розумів сенс і значення земного життя, в якому для нього вже нічого не лишилося невирішеним, а смерть тільки відкривала йому нескінченний простір вічності.
А чому ж ми так малодушно боїмося смерті? Тут причина може бути та, якою і пояснюється наш страх: ми загубили і ніяк не можемо знайти розумний сенс свого існування; ми дуже метушливі в гонитві за скороминущими благами світу і розучилися думати про небо і про вічність.
Більшість з нас живе без будь-яких міркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно витрачає час на такі забави й уподобання, які не мають ні постійної цінності, ні міцності. А про те, що “єдино є на потребу”, без чого життя дійсно було б пусте, про своє внутрішнє вдосконалення за заповіддю Христовою, ніхто наче не хоче й думати. А в цьому, і ні в чому іншому, полягає сенс життя, його вище, найблагородніше завдання і кінцеве призначення. В цьому незаперечна для християнина істина.
Уявіть собі двох людей. Один – забезпечений усіма земними благами, щасливець, загальний кумир, якому з усіх боків куриться фіміам облесливих похвал, слави і шани, а другий – принижений і зневажений, бідно вдягнений, часто хворий, котрий для всіх є тягарем і якого усі хочуть позбутися. Яка між ними, здається, незмірна різниця! Та ось обидва вони вмирають: один у розкішному гробу, серед квітів, вінків та іншої похоронної декорації; а другий – у звичайній скромній труні, і весь його похорон бідний до жалю. Та коли вони померли, то вся ця зовнішність, багата чи вбога, стала однаково байдужою і для першого, і для другого. А в чому ж лишилася відмінність? Тільки в тому, що становило їхнє внутрішнє, душевне багатство, і насамперед – віра й совість. І це ще питання: чи не виявиться знехтувана і нікому, здавалося б, не потрібна людина багатшою душею, ніж померлий щасливець?
Навіщо ж тоді ми витрачали стільки даремних зусиль і турбот на те, що все одно смерть нещадною рукою відкине вбік, що піде прахом? Чи не значно розумніше ті самі сили і час віддати удосконаленню душі, творінню добра людям, від чого залежатиме вся наша вічна доля?
Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завжди застає нас зненацька і непідготованими для переходу у вічність. Ми намагаємося про неї не думати. А коли вона з’являється віч-на-віч, ми з жахом помічаємо незникаючий гріховний бруд, який накопичувався в нашій душі й совісті, а в такому вигляді хіба не страшно йти на суд Божий? Притому ми надзвичайно обтяжили, зв’язали себе різними земними пристрастями і звичками, а смерть усе це безжалісно порве назавжди й безповоротно. Ось коли, але вже пізно, минає душевне потьмарення і відкривається істинний сенс життя, коли воно вже витрачене даремно. Ось чому багато хто перед смертю пристрасно молиться, щоб хоч на короткий час її відстрочити, сподіваючись надолужити втрачене. І, можливо, якби після гірких уроків розчарування і розкаяння, які в останню хвилину подає нам смерть, нам дозволено було почати жити знову, ми насамперед розбили б тих неправдивих ідолів світу, яким поклонялися раніше.
Та, на жаль, життя на землі дається Богом тільки один раз. Навіщо ж нам чекати цих останніх уроків, якими вже не можна буде скористатися? Розкриймо Євангеліє, і ті самі уроки ми знайдемо там. А час, на наше щастя, ще залишається, щоб загладити минулі помилки і заново переглянути життя за тими вічними заповідями, які лишив нам Господь у Своєму Євангелії. Тоді й ми, подібно до Симеона, безстрашно і радісно зустрінемо смерть, коли вона прийде, і вигукнемо, як він: “Нині відпускаєш раба Твого, Владико,.. з миром”. Амінь!
Філарет,
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України
15 лютого, на сороковий день після Різдва Христового, православні віруючі відзначають велике християнське свято – Стрітення Господнє або принесення до Єрусалимського храму Господа нашого Ісуса Христа.
Історію цього свята розповідає тільки один євангеліст апостол Лука. Саме цей євангельський текст читається на Літургії в день свята (Лук. 2: 22-40). Як передає ап. Лука: «І коли настали дні очищення за законом Мойсеєвим, то принесли Його до Єрусалима, щоб поставити перед Господом, як написано в законі Господньому, щоб усяка дитина чоловічої статі, яка розкриває утробу, була посвячена Господу. І щоб принести в жертву, як сказано в законі Господньому, дві горлиці або двоє голуб’ят» (Лук. 2: 22-24).
Як відомо із книг Старого Завіту, Бог серед всіх народів світу вибрав ізраїльські племена – нащадків патріархів Якова, Ісаака та Авраама. Історія Церкви називає цих мужів патріархами, бо вони стали засновниками нового народу. Народу, котрий на відміну від решти людей світу, мав привести людство до спасіння, тобто підготувати світ до пришестя Сина Божого на землю. Щоб ізраїльський народ виконував свою місію, Бог уклав з ним Завіт, дав Божественний Закон через пророка Мойсея.
Цей Богомданний Закон, міститься в п’ятьох священних книга Старого Завіту, котрі в часи народження Ісуса Христа називали просто «Законом Мойсея». За цим законом ізраїльський народ мав жити, виконуючи його постанови та обітниці. Закон Мойсея зберігав народ від нечистого та грішного життя, виховував праведність, відокремлював від язичницьких народів. Але у своїй історії народ ізраїльський дуже порушував закон, відступав від його виконання, часто приймав язичницьку віру. За це народ часто страждав, був у рабстві в Єгипті, полонах ассирійському та вавилонському, а в час народження Христа ізраїльтяни стали рабським народом Римської імперії.
Але батьки Господа належали до роду, котрий ніколи не забував виконувати Божі обітниці. За Законом Мойсея жінка, котра народила дитя чоловічої статі, мала пройти період очищення до сорока днів. Якщо народжувалася дівчинка цей термін був до вісімдесяти днів. Через гріхопадіння (Бут. 3: 16) поява дитини на світ відбувається в муках та стражданнях. Тому Закон очищення (Лев. 12: 2-8) існував для того, щоб жінка відновила свою природу після народження.
Коли дні очищення минали кожна єврейська сім’я з новонародженою дитиною мала прийти до Єрусалимського храму, щоб принести жертву всеспалення, через яку вони дякували Богові, що продовжив їх рід і не дав загинути від гріха. Бездітність, важкість народження дитини та вроджене каліцтво новонародженого немовляти вважалося покаранням за гріх. Оскільки сім’я була не багатою, Діва Марія та Йосиф принесли в жертву двох горлиць – птахів із родини голубових.
Після принесення жертви всеспалення, батьки звершили наступний закон – закон посвяти всіх первородних немовлят чоловічої статі Богу (Вих. 12: 29 – 13: 16). Цей закон був встановлений Богом напередодні звільнення ізраїльського народу з єгипетського рабства. Єгипетський фараон та єгиптяни не хотіли відпускати народ з рабства, тому Господь послав останнє десяте покарання. Кожне єгипетське немовля чоловічої статі, що було народжене першим померло. Це була кара єгиптянам, що противилися волі Божій. Ізраїльські первородні немовляти, навпаки, залишилися живі. За те, що вони були врятовані, їх мали посвятити Богові. Служачи Богові, ці врятовані діти мали нагадувати народові про їх гірку долю в Єгипті та чудесне визволення з рабства. Тому кожний хлопчик, що народився першим мав бути священиком, служити в храмі та навчатися закону Божого.
Але в умовах звільнення з єгипетського рабства право священства отримало плем’я Левія. Чому право посвяти первенців служінню Богу було передане іншому племені? Отців та вчителів Церкви пояснюють, що тільки Син Божий Ісус Христос виконав старозавітний Закон, зробивши богообраним все людство.
За всіх первородних немовлят чоловічої статі батьки вносили спеціальний викуп – п’ять шекелів (срібна моненета вагою 11, 4 грами срібла), щоб вони були вільними від закону служіння в храмі. Так само вчинили батьки Господа, вони внесли гроші до храмової скарбниці. Потім підішли до священика, котрий звершив над немовлям Божим дві молитви: перша за закон про викуплення первородних, а другу за народження сина.
Щоб виконати вказані закони не потрібно було приходити сім’ї з немовлям до храму. Вони могли просто сплатити кошти старозавітним священикам, котрі б зробили це за них. Але святе сімейство було благочестивим і вирішило прийти до храму, звершити всі необхідні закони та особисто подякувати Богові.
Ісус Христос як Син Божий та Діва Марія не потребували виконання цих законів. Місія Христа полягала в тому, щоб виконати старозавітний Закон, а не порушити його.
Як відомо Єрусалимський храм поділявся на декілька частин: святе святих, святилище, притвор, внутрішній та зовнішній дві. Основні закони Мойсея відбувалися завжди у внутрішньому дворі, де знаходився жертовник для спалення жертв, умивальник та скринька пожертв. І коли святе сімейство покидало цю частину храму, до них підійшов старець Симеон. Як пояснює ап. Лука: «Він був муж праведний та благочестивий, що чекав утіхи Ізраїлевої, і Дух Святий був на ньому» (Лук. 2: 25).
Згідно історичного передання старець Симеон належав до числа 72 вчителів-перекладачів, яких запросив у ІІІ століття до Р.Х. єгипетський цар Птоломей ІІ (285-247) для перекладу книг Священного Писання з єврейської на грецьку мову. Цей переклад книг Старого Завіту й досі використовується в Церкві й називається «Септуагінта» – переклад «Сімдесяти». Коли він перекладав текст Книги пророка Ісаї, то звернув увагу на речення: «Діва в утробі прийме і народить Сина» (Іс. 7: 14). Симеон вирішив виправити слово «діва». Народити дитину може жінка не діва. Як тільки він хотів написати слово «жінка», з’явився ангел і перешкодив йому. Ангел сказав Симеону: він не помре до того часу, доки на власні очі не побачить виконання пророцтва Ісаї.
Завершивши переклад, Симеон повернувся до Єрусалиму і завжди був при храмі, очікуючи народження дівою Сина Божого. При храмі Симеон довгий час служив священиком, Дух Святий підтримував його життя, тому вважається, що в час народження Христа йому було приблизно 300 років. Дух Божий відкрив Симеону час приходу батьків Господа до храму, він взяв Боже немовля на руки, благословив, промовляючи: «нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїлю» (Лук. 2: 29-32).
Цей євангельський текст називається «Пісня Симеона Богоприїмця». Вона використовується на вечірньому богослужіння та в молитвах після причастя на Літургії. Зміст цих слів передає відчуття людини, котра пізнала Бога. Кожен, хто пізнав Бога, став вільним від гріха, перебуває в мирі та спокої. Благодать освітлює його життя, тому він для всіх людей є доказом істинної віри та спасіння.
Сказане Симеоном дуже здивувало батьків Христа. Симеон відкрив таємницю життя їх сина, Його месіанський подвиг та воскресіння. Тому старець сказав пророцтво про життя Діви Марії: вона побачить страждання, знущання та смерть свого сина на хресті. Побачене так сильно ранить її душу, що в її серце ніби пройме меч (Лук. 2: 35).
Сказане Симеоном почула пророчиця Анна, котра була 84-ною вдовою. Вона жила при храмі, молилася тут і виконувала обітницю посту. Маючи дар пророцтва та передбачення, вона зрозуміла слова Симеона і почала також прославляти Христа: «говорила про Нього всім, хто чекав спасіння в Єрусалимі» (Лук. 2: 38). Анна прославляла Бога, стверджуючи, що вже прийшов Месія, котрий звільнить народ від рабства гріху та смерті.
Завершується розповідь євангеліста як святе сімейство покинуло Єрусалимський храм і повернулося до міста Віфлеєм, куди згодом прийшли поклонитися Христу східні мудреці.
Як більшість християнських свят, святкувати свято Стрітення в Церкві почали в IV столітті палестинські християн. Опис богослужіння на Стрітення уперше зробила західноєвропейська паломниця-монахиня Егерія, котра в 381-384 роках подорожувала Святою Землею. В інші християнські громади це свято проникло після 451 року по Р.Х., коли у Церкві почали виникати єресі, що заперечували наявність у Христі людської та божественної природи. А у подіях свята Стрітення можна вбачати протилежне: у Христі досконало поєдналася Божа та людська сутність.
Згідно нашої православної традиції в цей день освячують воду та свічки. Звичай освячувати воду пов’язаний із релігійними віруваннями наших предків. Вважалося, що на Стрітення зима поволі відступає, щоб весняні повені не принесли людям шкоди освячували воду, котру збирали з льоду та бурульок. Освячення свічок, також, пояснюється швидким приходом весни, коли світло переважає над зимовою темрявою. І щоб весняна та літня негода не приносила шкоди, освячені свічки запалювали під час грози та блискавок. Тому ці свічки називають «громичними». Освяченою водою в цей день окроплювали майно, худобу та поля, щоб Господь послав хороший урожай, збільшив худобу та зберіг від усякої біди.
Підготував диякон Віталій Кузін,
кандидат богословських наук,
клірик Свято Успенської Церкви міста Здолбунів,
проректор Рівненської духовної семінарії